Тісне сусідство з людьми та ізольованість від інших популяцій змусили італійських ведмедів адаптуватися. Ведмеді вважаються одними з найнебезпечніших хижаків, які досі трапляються в Європі. Однак навіть ці тварини були змушені пристосуватися до панування людини на континенті. Нове дослідження показало, що італійські ведмеді стали значно менш агресивними порівняно з представниками інших популяцій, повідомляє unian.net.
Італійські науковці з Університету Феррари та інших дослідницьких центрів опублікували в журналі Molecular Biology and Evolution нове дослідження, яке демонструє, як тривале співіснування поруч із людьми вплинуло на апеннінських бурих ведмедів (Ursus arctos marsicanus). Ця невелика ізольована популяція чисельністю близько 50 особин живе в центральній Італії вже тисячі років.
Дослідники зібрали та проаналізували геноми 12 ведмедів з Апеннін і порівняли їх із ведмедями зі Словаччини та інших європейських популяцій. Аналіз показав, що з часом італійські ведмеді стали менш агресивними, ніж їхні європейські родичі. За словами вчених, це стало наслідком природного добору, який сприяв виживанню тих особин, що краще уживалися з людьми.
Чому це сталося?
Приблизно 2000–3000 років тому (за часів Римської імперії та пізніше) люди активно вирубували ліси, розширювали сільськогосподарські угіддя та полювали на ведмедів в Італії. Це призвело до різкого скорочення їхньої чисельності та ізоляції популяції в горах. Ведмеді опинилися в пастці: обмежений простір, нестача їжі та постійний контакт із людьми.
За таких умов виживали ті ведмеді, які рідше нападали на худобу чи людей. З часом це закріпилося на генетичному рівні:
- апеннінські ведмеді мають значно вищий рівень інбридингу (родинного схрещування) — понад 66% генома складають довгі однакові ділянки;
- їхнє генетичне різноманіття нижче, ніж у інших європейських ведмедів;
- у них виявили 566 генів, що зазнали позитивного добору, тобто сприяли виживанню;
- серед них 17 ключових генів пов’язані з поведінкою та зниженням агресивності.
Як зазначають автори дослідження, це один із найяскравіших прикладів еволюції під тиском людини в дикій природі. Процес близький до одомашнення, однак у цьому випадку все відбувалося природним шляхом. Хоча італійські ведмеді не стали «домашніми», спокійніші особини мали більше шансів передати свої гени нащадкам, що й допомогло популяції вижити попри малу чисельність і тісну спорідненість.