Чи знали ви, що в деякий період в університетах Воронежа навчання велося українською мовою? А також, що Таганрог і ростовські Шахти колись були частиною радянської України? Ба більше, навіть Білгород, поряд із Суджею, був столицею України?
Адміністративний поділ у російській імперії ніколи не враховував етнічні особливості. Губернії формувалися і розділялися з економічних чи політичних міркувань. Винятком були лише Польське царство та Фінляндське князівство, чиї кордони визначалися за національною ознакою.
“У 1917 році Центральна Рада поставила собі за мету створити автономну Україну, і, відповідно, мала вирішити питання: які території колишньої російської імперії належать до України? Починаючи з Центральної Ради, всі українські уряди наступного десятиліття мали суперечки з росією щодо наших кордонів.
Сухопутний українсько-російський кордон, який був актуальний станом на 1991 рік, остаточно склався у 1925 році. У результаті, багато територій на півночі та сході, де більшість населення становили українці, не увійшли до складу України,” — зазначає старший науковий співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко.
Завдяки науковцю, hromadske з’ясувало, як формувався кордон між росією та Україною і чому так багато українців опинилися на російському боці. Позиція Центральної Ради була простою: Україною є територія, заселена українцями, а українці — це ті, для кого українська мова є рідною.
Центральна Рада мала статистичні дані: ще у 1897 році в російській імперії провели загальний перепис населення, який, зокрема, вперше виявив, якою мовою спілкуються в різних адміністративних одиницях.
На той час україномовні люди переважали в кожному з повітів семи губерній: Волинської, Катеринославської, Подільської, Київської, Полтавської, Харківської та Херсонської. Існували також губернії, де в окремих повітах українці становили більшість. Найбільше таких повітів було у Воронезькій губернії — в Острогозькому повіті, наприклад, українці складали понад 90% населення, у Богучарському — понад 80%, у Бірючанському — близько 70%.
Однак через Першу світову війну керівникам України було не до змін в адміністративному устрої. Центральна Рада зайняла позицію, що Тимчасовий уряд має визнати за Україною лише ті губернії, де українці становили більшість. Це стосувалося семи перелічених губерній плюс Чернігівська і Таврійська (разом із Кримом). Решту українських територій передбачалося уточнити та приєднати після завершення війни та скликання Всеросійських установчих зборів.
“З цими пропозиціями Центральна Рада відправила делегацію до Петрограда, але Тимчасовий уряд їх проігнорував. У Першому Універсалі Центральна Рада проголосила автономію України. У відповідь на це до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Під час переговорів обговорювалося вже “10 безперечних губерній” у складі України — окрім дев’яти, про які ми просили, нам планували віддати ще й Бессарабську губернію.
Однак зрештою Тимчасовий уряд визнав за Україною лише чотири з половиною губернії: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та Чернігівську, без північних чотирьох повітів — Стародубського, Суразького, Новозибківського та Мглинського,” — пояснює Геннадій Єфіменко.
Тим часом більшовики скинули Тимчасовий уряд, і Центральна Рада проголосила Третій універсал, у якому йшлося про створення Української Народної Республіки в межах дев’яти губерній (але Таврійська тепер — без Криму). Відзначалося, що згодом має відбутися долучення до УНР інших територій з українською більшістю населення. Буквально через кілька днів Центральна Рада ухвалила закон про вибори до Всеукраїнських установчих зборів, у яких мали брати участь і жителі тих повітів Курщини та Воронежчини, де українці складали абсолютну більшість, хоч ці повіти формально не ввійшли до УНР.
Усі спроби Центральної Ради визначити кордони України відбувалися у дуже непевний час: тривала Перша світова війна, на території колишньої російської імперії почалася громадянська війна, в Україні вирували визвольні змагання — прикордонні стовпчики, навіть якби їх хтось встановив, дуже швидко пішли б на дрова.
Скоропадський між німцями та більшовиками
У 1918 році замість Центральної Ради у Києві з’явився гетьманат Скоропадського. На противагу Генеральному секретаріату — уряду УНР, більшовики ще у грудні 1917-го створили “Народний секретаріат” — радянський уряд України. Питання кордонів тепер вирішувалося у цьому трикутнику.
Грушевський і Скоропадський прагнули об’єднати всі етнічні українські землі — аж до Кубані, Таганрога, Зеленого Клину та деяких територій Сибіру. Однак коли німецькі й гетьманські війська почали виходити за межі територій, задекларованих у III Універсалі, кремль став тицяти в очі Центральній Раді та гетьману Скоропадському тим Універсалом і домігся від німців, щоб вони не вводили свою армію на територію українських повітів Воронежчини.
На початку травня 1918 року почалися переговори між Українською Державою Скоропадського та радянською росією. Через три місяці було адміністративно оформлено приєднання до Української Держави низки повітів Курщини та одного з Воронежчини. Йшлося про повіти, які або перебували під повним контролем гетьманського війська, або становили “нейтральну зону”: зокрема Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський та Валуйський.
“Насправді частина цих територій ніким не контролювалася. Однак навіть більшовики тоді на своїх картах позначали ці землі саме як українські. Тому й радянський уряд України вони створили в Суджі — у листопаді 1918 року. Пізніше цей уряд на кілька днів переїжджав до Білгорода, і лише у січні 1919 року з допомогою німецького гарнізону закріпився у Харкові,” — розповідає науковець.
За словами Геннадія Єфіменка, уряд Леніна враховував прагнення України залишити за собою ті території Курщини та Білгородщини, куди за Скоропадського встигли просунутись німецькі та українські військові. Водночас поки Кубань і Дон були під контролем білогвардійців, питання долі тамтешніх українських земель у переговорах із кремлем не порушували.
Директорія Петлюри покінчила з гетьманатом Скоропадського. Однак битву за Україну Петлюра більшовикам програв. Контроль над більшою частиною України перейшов до радянського уряду в Харкові. Формально Україна — незалежна радянська республіка, однак кремль, як і раніше, впливав на неї.
“Влітку 1919 року радянська росія програла білогвардійцям всю Лівобережну Україну, але вже восени відвоювала її назад. Кремль висував ідею федерації, де республіки були б незалежні формально, а насправді підпорядковувалися Москві. Цю ідею сприймали не всі. У березні 1920 року керівництво радянської України оголосило про майбутнє включення до складу республіки Воронежчини та Кубані. Однак перемовини на цю тему кремль згорнув: там вважали, що включення Воронежчини до УСРР зміцнить незалежницькі позиції в Україні, ” — пояснює Єфіменко.
Тоді кремль віддав частину земель з українською більшістю Білгородської губернії. До того ж у вересні 1920 року голова РНК УСРР Християн Раковський домовився з керівником ВЦВК Калініним, що суміжні території радянських республік мають визначати самі республіки, і Москва не втручатиметься. За місяць Раковський запропонував у Москві угоду про взаємне врегулювання прикордонних конфліктів між Україною та Росією.
“Пропозиція звучала просто: у кожному зі спірних повітів проводимо плебісцит, і якщо більшість проголосує за входження до УСРР — такий повіт переходить під українську юрисдикцію. Кремль плебісцитам не довіряв, але запропонував інший варіант. Наприкінці грудня 1920 року Південбюро ЦК РКП(б) на чолі зі Сталіним розробило проект рішення щодо українсько-російського кордону. На користь України “відсікалися” Суджанський, Грайворонський, Рильський, Валуйський, Білгородський, Путивльський, Богучарський, Бирючанський повіти і Таганрогський округ,” — зазначає науковець.
Однак така щедрість кремля мала свою ціну — за ці повіти Сталін вимагав, щоб українська делегація підписала угоду про включення України до майбутнього Союзу РСР. Представники України не піддалися на шантаж і угоду не підписали. Відтак ці повіти залишилися під контролем росії. Відмовившись підписати угоду в 1920-му, у 1921-му українські більшовики досягли компромісу — за Україною залишилися Суджанський, Грайворонський та частина Білгородського повітів, а Таганрогський округ і Богучарський повіт знову залишилися під контролем Москви.
Був ще один шанс відстояти українську Білгородщину. Навесні 1923 року відбулася третя українізація. У межах цієї кампанії навіть Воронезький державний університет частково українізували — там викладали українською, а “Советская Украина” виходила з анонсом на обкладинці “Російським шовіністам — рішучу відсіч!“
“Це стосувалося всіх територій з українською більшістю, але, як відомо, успішно українізували лише Кубань. На Білгородщині та Таганрожчині спроби українізації згорнули за кілька років. Вже у 1925 році з’явилися перші сигнали, що Москва збирається провести адміністративно-територіальну реформу. Українське керівництво вирішило, що не варто дратувати центр вимогами нових українських територій. Навіть у 1926-му, коли стали з’являтися сигнали про наближення голоду, українці не наполягали на передислокації кордонів, побоюючись звинувачень у націоналізмі, ” — пояснює Єфіменко.
Адміністративно-територіальна реформа розпочалася у 1925 році, а до кінця 1927-го радянська Україна остаточно втратила територіальні претензії до рф.